Реформа вищої освіти в Україні практично не змінила рівень доступності вищої освіти для широких верств населення. Тим часом, вітчизняний бізнес готовий фінансувати підготовку потрібних фахівців.
Доступність вищої освіти в усьому світі вважається одним з критеріїв при оцінці системи освіти в країні. Розвиток приватних вищих навчальних закладів, введення у вузах контрактної (читай – платної) системи підготовки призводить до встановлення своєрідного майнового цензу для багатьох потенційних студентів. Проведена в Україні реформа, на жаль, не передбачає розширення засобів фінансування при отриманні освіти. Тим часом, у світовій практиці існує достатньо інструментів, які дозволяють представникам незаможних верств населення здобути вищу освіту. Наприклад, кредитування студентів вже давно є однією з визнаних практик у всьому світі. Так, система освітніх кредитів в США, Швеції та Індії діє з 1960-х років. З 1990-х років студентські кредити стали застосовуватися у Франції (1991), Великобританії (1991), Кенії (1991), ПАР (1994), Польщі (1998), Гонконгу (1998), Словенії (1999). Розвиток платної освіти та приватних навчальних закладів на території колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, також зумовило появу освітнього кредитування в цих країнах, що є одним з варіантів розширення доступності вищої освіти абітурієнтам з малозабезпечених та бідних сімей.
Звідки гроші для студента
Доступність та відносно низькі процентні ставки залучають до участі в подібних програмах величезну кількість бажаючих. Так, за даними IFC, в США загальна сума кредитів на освіту досягла 1,2 трлн. $ , при середньому боргу випускника в 33 тис.$. Освітні кредити надаються як спеціальними державними органами, так і приватними фінансовими структурами. Загальне для всіх цих програм – тісна співпраця донорів з вищими навчальними закладами. І якщо спочатку кредитування відбувалося в основному за рахунок державних коштів, то після реформ освіти у розвинених країнах протягом 2004-2012 рр. з’явилося більше можливостей для позабюджетного фінансування, за рахунок широкого залучення представників приватного капіталу. Це дало поштовх розвитку ринку комерційного банківського кредитування, а в останні десять років – ринку альтернативного кредитування освіти, який ґрунтується на Р2Р-кредитуванні та принципах краудсорсингу.
На сьогоднішній день у світовій практиці використовуються різні економічні інструменти для підвищення доступності вищої освіти, кожен з яких має свої переваги та недоліки:
- Освітні кредити: надані державою, безпосередньо вузом або приватною організацією. Можуть надаватися у вигляді позик. Крім того, використовуються такі форми фінансування, як спеціальні фонди або соціальні допомоги для студентів.
- Філантропія, – як індивідуальна, так і інституційна. В якості партнера з фінансування виступають підприємці або компанії, зацікавлені в підтримці обдарованих студентів.
- Освітній податок, коли споживачі вищої освіти оплачують частину витрат за допомогою спеціального податку.
- Використана в країнах Європи та Азії франчайзингова модель передбачає участь третьої сторони — потенційного роботодавця, що фінансує значну частину витрат на отримання вищої освіти (франшиза), а також надає можливість поєднання на старших курсах навчання та роботи на підприємстві.
- Індивідуальні освітні рахунки.
Завдання держави при використанні цих моделей – створити умови, при яких фінансова допомога з боку приватних компаній носила б більш виражений соціальний, а не економічний характер. Незважаючи на це, бізнес зацікавлений, перш за все, у вихованні професіоналів у потрібних для нього компетенціях.
Україна: ставка на державу не зіграла
На думку експертів, основними проблемами вищої освіти в Україні є абсолютно неефективна система державного фінансування та відсутність систем моніторингу його якості. Все це призвело до того, що українська вища освіта не відповідає потребам ринку праці та економіки країни. Більше того, вона не відповідає очікуванням самих студентів, і перш за все, через туманні перспективи майбутнього працевлаштування. Проте, близько 80% молодих людей у віці від 20 до 26 років є студентами вищих навчальних закладів. Це дозволяє країні займати 10-12 місце в рейтингу Всесвітнього економічного форуму з доступності вищої освіти. При цьому з більш ніж 1,5 млн. студентів близько 60% навчається на контрактній (платній) основі.
На сьогоднішній день фінансування вищої освіти відбувається за рахунок коштів державного бюджету і власних коштів родичів студентів. Ринкова система освітніх кредитів яка почала було формування, – практично не використовується населенням. І це при тому, що з жовтня 2017 р. по жовтень 2018 р. сума взятих населенням кредитів зросла на 38 млрд. гривень, або майже на 23%, і склала 205 млрд. гривень. Але більша їх частина – 151 млрд. гривень – припадають на споживчі кредити, 49 млрд. гривень – це кредити на придбання, будівництво та реконструкцію нерухомості, а 5 млрд. гривень – кредити на інші цілі.
Не менш сумно виглядає і ситуація з держпідтримкою. Так, величина державного замовлення на підготовку фахівців скорочується з кожним роком. У 2016 р. Кабінет Міністрів України скоротив державне замовлення у вузах до 256,3 тис., в 2017 р. — до 213 тис., а в 2018 р. — до 191,1 тис. місць. Позики, передбачені Законом України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», можуть видаватися для навчання у ВНЗ різних форм власності під прийнятну відсоткову ставку – 3% річних. Але отримати державну допомогу може обмежена кількість студентів, і все із-за невеликих сум, що виділяються з держбюджету, а також низької інформованості про них абітурієнтів.
Бізнес в допомогу
У подібній ситуації, бізнес що є позбавлений притоку нових фахівців з необхідними професійними якостями, змушений фінансувати прагнення молодого покоління освоювати необхідні компетенції. Так, деякі великі корпорації України навіть сформували освітні підрозділи, які носять горду назву – Академії. Таким чином, при подальшому відпрацюванні витрачених коштів менша компанія використовує механізм корпоративних кредитів, щоб фінансувати отримання вищої освіти.
«Останнім часом всі переконалися, що в Україні існує нестача технічних фахівців. Коли люди поїхали на заробітки, у нас виникли кадрові проблеми», – ділиться спостереженнями генеральний директор Побузького феронікелевого комбінату Олег Беспалов. – “На сьогоднішній день комбінат фінансує здобуття вищої освіти 8 співробітникам комбінату. З них 6 осіб навчається на заочній формі навчання, а двоє – на стаціонарі».
Між тим, проблема підготовки фахівців для промисловості не обмежується інженерно-технічним персоналом. За визнанням Олега Беспалова, комбінат витрачає не менше 20 тис. грн. для підготовки нових співробітників робочих спеціальностей. «Ви ж не будете ставити відразу людину від сохи на випуск космічної ракети?» – пояснює гендиректор меткомбінату.
На жаль, в останні кілька десятиліть держава приділяла мінімум уваги питанням підготовки необхідних фахівців для промисловості. Це викликало катастрофічну нестачу потрібних для виробництва фахівців, і вона посилилася масовим відтоком найбільш активних верств населення за кордон. Тим не менш, вітчизняні підприємці готові не тільки самостійно фінансувати підготовку фахівців з необхідними для виробництва компетенціям, а й проводити необхідну роз’яснювальну роботу серед випускників шкіл. Так, Побузький феронікелевий комбінат веде активну роботу по залученню молоді для роботи на комбінаті, починаючи зі шкільної лави.
Яким має бути франчайзинг по-українськи
Поки держава вишукує кошти для підготовки потрібних для країни фахівців, вітчизняний бізнес взяв на себе нехарактерні витрати. Іншими словами, почалася реалізація загальноприйнятої в усьому світі моделі франчайзингу. Переваги зазначеної моделі очевидні: держава економить кошти та забезпечує подальше працевлаштування випускника; економіка отримує фахівців, підготовлених в реальному середовищі підприємства та відповідають вимогам й потребам роботодавця; вища школа без витрат вирішує проблему практичної підготовки студентів та встановлює довготривалі партнерські відносини з профільними галузями економіки; студент отримує доступ до вищої освіти, додаткового заробітку та адаптується до середовища майбутнього місця роботи.
Роль держави в цій моделі має полягати у створенні умов, які б забезпечили розвиток підходу до підготовки необхідних для країни фахівців та створення умов для самореалізації всередині країни. Зокрема, це зниження податкового тягаря для компаній, які фінансують підготовку необхідних фахівців для промисловості, а також для тих, хто інвестує в отримання вищої освіти для всіх верств населення України.
джерело: aif.ua